Disanovych: Про мене

Я, Валерій Дісанович Петущак, народився 25 грудня 1939 року в місті Донецьку. Батько, Дісан Олександрович, киянин за народженням, був направлений в Донецьк (тоді Сталіно) після закінчення Київського автодорожнього технікуму.

Мої родичі по батькові походили з чеських колоністів, які поселилися в Україні наприкінці 19 ст. Дід по матері був російським патріотом, пішов на Першу світову війну добровольцем, загинув на Карпатах в перший рік протистояння. Обидва його старші брати мали зовсім іншу громадянську позицію. Старший з них очолював у Донецьку у 1905 році повстання шахтарів, був заарештований, засуджений до страти. Повстанці звільнили його. Мені в Донецьку показували один з томів творів В. Леніна, де він описав цей епізод і згадав прізвище брата мого діда. Другий брат діда був заарештований у 1916 р. за більшовицьку пропаганду в російському війську й ув’язнений в Шліссельбурзькій фортеці неподалік Санкт-Петербурга. Визволила його Лютнева революція 1917 р. Обидва дідові брати були заарештовані у 1937 році й страчені в 1939-му.

На самому початку Другої світової війни, у 1941 році, батько був евакуйований на Урал. Окупацію я пережив у Донецьку разом з мамою та бабусею. Дуже голодні були часи. Іноді виручали нас німецькі солдати, яких на постій направляли в нашу хату. Першою моєю мовою з дитинства була російська, другою – німецька. Швидко навчився «шпрехати» з постояльцями. Іноді вони жалілися моїй бабусі, що їх силоміць вигнали на цю війну, скаржилися, як їм не хочеться воювати.

В кінці 1944 року повернувся батько й перевіз нас у Київ.

Заповіти батька

Батько - Дісан Олександрович

Два заповіти мого батька закарбувалися в моїй пам’яті на все життя. У 1947 р. влітку ми відпочивали в селі під Києвом, зняли кімнату в селянській хаті. У першій же день питаю батька: «Чому наші хазяї розмовляють «колгоспною» мовою?». У Києві тоді українську мову можна було почути лише на колгоспному ринку. «Це не «колгоспна» мова, це українська мова», - відповів батько. І додав: «Це мова українського народу, який живе на цій українській землі. Український народ і ця земля годує тебе і ти повинен поважати й знати цю мову. Жити на українській землі і не знати мови її народу - це хамство й невігластво». Я і моя російськомовна матуся досить швидко перейшли на спілкування з хазяями українською мовою. Як же ж потепліли і покращились наші стосунки...

Батько був автомобільним механіком й дуже полюбляв цей транспорт. У 1946 році він купив трофейний мотоцикл, і це був один з перших власних мотоциклів в Києві.

На "Опелі - Адам" у Новомосковську

З того часу ми кожен вихідний день проводили десь за містом – у лісі, на річці. Ніколи не сиділи вдома. Згодом батько купив старенький, теж трофейний, автомобіль «Опель Адам», який виглядав як музейний експонат. На ньому наші мандри стали більш довгими, ми долали тисячокілометрові траси до Криму, до Чорного моря. Пізніше мандрували й Кавказькими горами.

Отак з дитинства далекі дороги, нові місця, гори, море стали для мене найцікавішою частиною життя. Я перечитував романи Жуля Верна до того, що океанський бриз запав мені в душу. Перечитав книги Нансена, Амундсена та багатьох інших полярних дослідників. Мріяв і сам стати першовідкривачем. Та я розумів, що для цього треба мати міцне здоров’я, якого мені бракувало. Голодне дитинство в окупації мало свої наслідки.

Щоб збулися мрії, вирішив займатися своїм тілом. Почав щоденні пробіжки, які не припиняю й сьогодні. Почав загартовувати себе, з 16 років став купатися у Дніпрі взимку. В той час моржування тільки-но почало поширюватися в Києві, кількість моржів можна було перелічити по пальцям.

Коли закінчив навчання у школі, отримав від батька ще один заповіт. Починалася хрущовська “відлига”, і батько міг дозволити собі трохи більше щирості. «Синку, прошу тебе, ніколи не ставай членом комуністичної партії. У жодному разі, бо на їхній совісті, на їхніх руках стільки пролитої крові». Батько дозволив собі тільки дві цих фрази. Сказати щось іще було небезпечно. Більше батько розповів мені вже у 80-х роках. Весною 1933 року його разом з іншими студентами автодорожнього технікуму послали в село орати землю. Голод викосив людей у селах, не було кому працювати на землі. Батько побачив безлюдне село, на його очах вмирали виснажені голодом селяни.

Подорожі й заробітки

Після десятирічки я навчався в Київському політехнічному інституті на факультеті автоматики та електроприладобудування. У вільний час на кафедрі електронної обчислювальної техніки відновлював блоки електронної обчислювальної машини МЕСМ – першої в Європі обчислювальної машини, яка була створена у Києві в лабораторії академіка Лебедєва.

На швертботі Юніор, 1981

Любов до природи, яку в мені виховав батько, мала свої наслідки. Під час навчання в інституті на літніх канікулах займався гірським спортивним туризмом в Криму й на Кавказі, взимку брав участь у лижних походах в Карпатах. Одного літа я займався вітрильним спортом – виступав на змаганнях «Летючих голландців», це вітрильні швертботи олімпійського класу. Дуже мені сподобався цей вид спорту, та мене приваблювали більші швидкості й дальні дороги. Я придбав мотоцикл і здійснив на ньому свою першу далеку мандрівку - на кавказьке узбережжя Чорного моря.

Після закінчення інституту працював в Інституті Кібернетики АН УССР. Одружився, народився перший син. Та з житлом було важко – тулилися втрьох в 11-метровій кімнаті в комуналці. Як молодий спеціаліст я мав право на отримання житла. Почав оформляти документи, щоб стати на квартирну чергу. Те необхідність зібрати безліч паперів й, особливо, отримати характеристику з парткому, була для мене обурливою. Чому це я повинен випрошувати характеристику з парткому, адже я не член партії і ніколи не буду? Я припинив «збирання» документів і знайшов інший вихід. Тричі влітку виїжджав до Сибіру з «шабашками» – бригадами таких, як я, молодих інженерів. Ми займалися будівництвом, працюючи по 14 годин на добу. Заробляв великі на той час гроші: за три дні отримував стільки, скільки у своєму інституті за місяць.

Я прийняв правильне рішення – впродовж трьох років не тільки викупив кооперативну квартиру, але й придбав новий “Запорожець”. Моїм колегам в інституті довелося чекати довгих 25 років, поки отримали житло від держави.

На “Запорожці” ми робили довгі подорожі, у відпустці долали тисячі й тисячі кілометрів: Карпати, Крим, Кавказ, Прибалтика. Я навіть хотів зайнятися автомобільним спортом, та несподівано важко захворіла дружина. Майже рік у лікарнях, та надії на одужання не було. Випадково я знайшов лікаря, який запропонував використати замість медикаментозного метод оздоровчої медицини. Ми почали його використовувати, а на додачу я придбав розбірну байдарку. Вихідні й літні відпустки ми проводили, мандруючи річками й озерами.

Сплав сибірською річкою Тімптон, 1977

Байдарковий туризм - гарне фізичне навантаження на свіжому повітрі, на воді. Дружині байдарка повернула здоров’я, а для мене це стало новим дуже привабливим видом спортивного туризму. Тепер під час відпусток наш автомобіль нудьгував у гаражі, а ми на поїздах разом з байдарками, наметами й запасами харчів вирушали в далекі краї. Сплавлялися порожистими річками південної України, Карпат, Карелії, Східного Сибіру.

Навички, які я отримав під час вітрильних змагань на швертботах, не були втрачені. Я почав власноруч виготовляти вітрильне спорядження на байдарку. Отримував велике задоволення, коли мав можливість під час походів пройтися під вітрилами на байдарці.

Від віндсерфінгу - до яхтингу

У 1980 році в спортивних магазинах з’явилися вітрильні дошки — віндсерфери. Я був одним з перших, хто купив таку «дошку». Це був для мене дуже привабливий вид вітрильного спорту, тому що дозволяв розвинути великі швидкості на воді. До того ж я хотів, щоб і мій син Сергій захопився цим спортом. Ми з ним стали членом Київського крейсерського яхт-клубу – одного з перших в Радянському союзі яхт-клубу приватних яхт. Сергій робив великі успіхи, отримував перемоги на змаганнях. Йому суттєво допомагало те, що він вже кілька років займався гірськими лижами й був одним з кращих гірськолижників у Києві. Сергій став переможцем багатьох змагань серфінгістів у Києві, а згодом виступав і у збірній команді СРСР.

Яхта "Гонта", 1983

Два роки я активно займався віндсерфінгом в яхт-клубі, з подивом розглядаючи яхтсменів на крейсерських яхтах. Я не міг зрозуміти, що цікавого в тому, щоб годинами сидіти на яхті, тягаючи шкоти. Нарешті вирішив походити в екіпажі якоїсь яхти. Несподівано мене запросив у екіпаж тільки-но побудованої яхти “Гонта” її капітан Олексій Грищенко.

Екіпаж був спортивним, ми безперестанно брали участь у вітрильних змаганнях й завжди перемагали. Дуже скоро я зрозумів, що приваблює яхтсменів: керування яхтою - це мистецтво, яке треба опановувати усе життя. Через три роки разом з Олексієм я отримав звання майстра спорту за перемогу у всесоюзних змаганнях «Кубок Чорного моря».

У 1987 році ми пішли на “Гонті” в Болгарію на «Кубок» Димитрова. Це був перший вихід за кордон під вітрилами. Яхт-клуб проводжав нас як національних героїв. Я ретельно готувався до цього візиту, але в іншому плані. Вирішив, що нечемно вирушати в іншу країну не знаючи її історії, тому прочитав товстий том історії Болгарії. Там я вичитав дуже цікавий для мене матеріал. В кінці 14 ст. турки завоювали Болгарію. За чотири сторіччя панування турок болгари майже забули, що вони були народом, який мав свою мову, свою історію й свою незалежну державу. Болгарською мовою користувалися лише у віддалених селищах, еліта вчила дітей грецькій мові.

В кінці 18 ст. монах Паїсій знайшов книгу болгарської граматики. Вивчивши граматику, почав читати книги болгарською мовою. Знайшов книги з історії Болгарії. Почав переписувати ці книги й пересилати в інші монастирі. Майже 100 років визрівала національно-визвольна боротьба, яка повернула Болгарії незалежність.

Першій вихід за кордон був успішним для “Гонти” – ми виграли Кубок Димитрова.

В Інституті кібернетики я отримав ступінь кандидата технічних наук й звання старшого наукового співробітника. Наша лабораторія займалася переважно оборонною тематикою. Та ось почалася горбачовська «перестройка» і я зрозумів, що нема від кого «оборонятися». Радянський Союз є агресивною країною й сам загрожує безпеці демократичних країн світу. Я перестав брати участь в оборонних проектах й відмовився від «допуску» до секретних матеріалів.

На "Дніпрі" до Нової Зеландії

Олексія Грищенко запросили очолити будівництво великої спортивної 25-метрової яхти «Фазісі» для участі у всесвітніх змаганнях «Вітбред», і він поїхав в Поті. Мене запросив в екіпаж дніпропетровської яхти «Дніпро» її капітан Віктор Камкін для участі в «Кубку Чорного моря». Наступного року Камкін, який теж брав участь у будівництві «Фазісі» разом з Грищенком, запропонував мені піти капітаном на «Дніпрі» в Болгарію на Кубок Димитрова.

У 1990 році Віктор Камкін, взявши участь у двох етапах Вітбреда на яхті «Фазісі», повернувся з Нової Зеландії в Україну й запропонував мені піти на «Дніпрі» у навколосвітню подорож. Це була дивовижна авантюра. Віктор задумав стартувати з Владивостока, але як перевезти туди яхту? Це були часи перестройки, коли неможливе ставало іноді можливим: завод Антонова погодився перевезти яхту літаком, її разом з екіпажем завантажили на борт військового літака Антея.

Сідней, Австралія

В кінці вересня 1990 р. ми стартували з Владивостока. Вийшли саме в сезон штормів, хоча яхта була зовсім не готова для таких іспитів – не було штормових вітрил, двигуна і ще багато чого. В Тихому океані неподалік від Японських островів ми потрапили в тайфун (так в цих місцях називають урагани). Чудом пережили його без серйозних втрат. За чотири місяці дісталися до Нової Зеландії, де Віктор мав знайомих.

Я вперше опинився в капіталістичній країні. Вона настільки мене вразила, що я написав своїм колегам з інституту: цей капіталізм набагато кращий від того комунізму, що нам обіцяли комуністи. Більше ніж півроку ми прожили в Новій Зеландії. Там я полишив екіпаж «Дніпра» - капітан і ще один член екіпажу вирішили емігрувати в Австралію. Я сів на рибальський радянський сейнер і дістався на ньому до Нахідки.

Навколосвітня подорож удвох

Влітку 1991 р. я повернувся додому і не міг упізнати країну. Я полишав її у стадії «військового комунізму», а повернувся в «неп». В рідному інституті не міг знайти собі місця. В той критичний для мене час я дав собі клятву здійснити навколосвітню подорож на власній яхті під жовто-блакитним українським прапором. Незабаром моя доля круто розвернулася. Друзі запропонували мені зайнятися бізнесом – я став директором страхової компанії. Три роки я працював дуже напружено і в 1994 році мав власну яхту, яку назвав «Леліткою».

Наша "Лелітка"

У вересні того ж року ми з дружиною вийшли в навколосвітню подорож. До Стамбула нас проводжав син Сергій.

«Лелітка» - невелика 9-метрова яхта. Це мінімальний розмір яхти, який дозволяє йти вдвох з достатньою кількістю їжі і питної води для подолання океанів. Через Чорне й Мармурове море ми вийшли в Середземне, через Гібралтар вийшли в Атлантичний океан. Перетнувши його, через Панамський канал вийшли в Тихий океан й пішли на захід. Ми відвідали Галапагоські острови, Маркізькі, острів Таїті, острови Тонга. Нарешті дісталися Нової Зеландії, ошвартувалися в Окленді, тій же марині, куди п’ять років тому зайшла яхта «Дніпро».

У Новій Зеландії ми провели 9 місяців, тому що «Лелітка» постраждала під час підйому на берег для фарбування й деяких робіт. Майже півроку я ремонтував яхту.

Наше відкриття: полінезійці з України

Мої дитячі мрії збувалися, я став мандрівником. Але мандрівник має зробити географічне відкриття. І ми зробили таке відкриття. Дружина звернула увагу на полінезійські національні орнаменти. Вони виявилися дуже близькими до українських. Нас зацікавила назва полінезійського народу, який оселився в Новій Зеландії – народ маорі. Почали цікавитися міфологією цього народу.

Поки полінезійці мандрували океанами, шукаючи вільних земель, головним богом у них був бог океану – Тане (близько до імені слов’янської богині води – Дана). Коли ж осідали на островах й починали орати землю, головним богом ставав бог Орій. Ось чому цей народ називає себе маорі. Та це ж арійці, точніше індоарійці, вирішили ми. Кургани - святилища, які вони створювали своїм богам, полінезійці звуть «курає». Сонце зветься «ра» - це арійська назва. У міфах і легендах маорі стверджується, що їх прабатьківщиною була далека земля, де півроку стоять такі холоди, що білий з чорним птах не може літати й можна ходити по воді. Може білий з чорним птах – це наш бусол, птах, який на землях України вважався сакральним? Полінезійські дівчата прикрашають себе вінками з квітів, як і українки. Улюблена їжа маорійців – порося.

Зрештою ми дійшли висновку, що полінезійці – це нащадки тих арійських племен, які за 1500 років до нашої ери вирушили з України, дійшли до Індії, оселилися там. Частина індоарійців дісталися Індійського океану. Там вони винайшли двокорпусні судна – каное, вітрила, які дозволяли йти проти вітру, а також створили унікальну астронавігацію по зірках, яка дозволяла їм визначатися в океанських просторах, бо компасу в них не було. Вони вийшли в Індійський океан, шукаючи вільних земель. Там не поталанило, а у Тихому знайшли і заснували найбільшу за площею державу в світі. На півночі – Гавайські острови, на сході – Маркізькі острови, найбільш східний - острів Пасхи, на заході – острови Нової Зеландії.

Те, що Україна була колискою арійських племен, які створили світову індоєвропейську цивілізацію, ми знали зі статей та лекцій Олександра Павловича Знойко. Несподіване підтвердження цьому ми отримали в Новій Зеландії. Одного вечора наш добрий знайомий Тед Скотт запросив мене: «Валерію, ти повинен обов’язково сьогодні подивитись фільм по ТВ «Кельти, хто вони?». «Чому мені слід дивитись фільм про ваших кельтів?» – спитав я у шотландця Теда. «Та хіба ти не знаєш, що кельти колись вийшли з території України?» - спитав мене Тед. «Я знаю про це, та ніколи й гадки не мав, що ви про це знаєте». Отак я дізнався, що про історію України за кордоном знають краще за нас.

Через 3 океани й 12 морів

Відремонтувавши «Лелітку», ми вирушили в Австралію. Перехід через Тасманове море був дуже важким, ми йшли через невпинні шторми. Насамкінець потрапили у 12-бальний шторм, під час котрого «Лелітка» лишилася без керма. Останню тисячу кілометрів до Австралії ми долали, керуючи яхтою за допомогою вітрил.

Зустріч Нового року в Мельбурні, 1996

В Австралії ми пробули цілий рік, поки зробили нове кермо та заробили гроші на продовження подорожі. Українська діаспора в Австралії прийняла нас дуже тепло. За цілий рік ми не встигли відвідати усіх, хто запрошував нас до себе. І в кожній українській сім’ї ми вислуховували розповіді про емігрантську долю, знайомилися з тією стороною історії світової війни, яка і зараз закрита для нашого суспільства. У мене навіть з’явилося бажання залишитися в Австралії на кілька років, щоб занотувати й опублікувати історії боротьби за виживання наших земляків-емігрантів.

Та через рік ми віддали швартові й продовжили подорож. Східне узбережжя Австралії ми обійшли каналом між узбережжям та Великим Бар’єрним рифом. Через Торесову протоку вийшли в Індійський океан, відвідали Кокосові острови й зупинилися на кілька місяців перечекати сезон ураганів на атолі Саломон в архіпелазі Чагос. Два місяці ми прожили там, харчуючись, як робінзони – виловленою рибою та кокосовими горіхами.

Сомалійські пірати не були в той час такими активними, як нині. Та все ж таки знайомі яхтсмени попередили нас триматися на великий відстані від узбережжя Сомалі. Пізніше, вже в Суеці, ми дізналися, що на яхту російського яхтсмена з Махачкали Василя Гвоздєва, який вийшов з Австралії за рік до нас, і наблизився до узбережжя Сомалі, напали пірати, винесли з яхти геть усе, що там було, а Василя прив’язали до щогли. Його врятував якийсь катер, що проходив поруч, і дотягнув до Суецу.

Ми безпечно пройшли Аденською затокою, подолали Червоне море й Суецьким каналом потрапили в Середземне море. На Кіпрі «Лелітку» чекала часткова зміна екіпажу: дружина полетіла додому, а її місце на яхті зайняв мій старший син Сергій.

20 червня 1998 р.

20 червня 1998 року нас урочисто зустрічали в Києві.

Подорож тривала майже чотири роки. За цей час «Лелітка» подолала три океани й 12 морів, лишивши за кормою близько тридцять тисяч миль. Ми відвідали 18 країн.

Мої "майдани"

Ми повернулися в країну, яка мала дуже важкий економічний і демократичний стан. Це було природно, враховуючи особливості того шляху, яким Україна будувала свою незалежність.

Ініціативу в здобутті незалежності та побудові демократичного суспільства перехопили українські комуністи. Вони мали беззаперечну більшість в парламенті й почали будувати нову державу згідно засвоєних в радянські часи принципів. Тоді вони працювали в умовах партійної монополії на владу та на власність. Ті ж самі принципи вони почали використовувати й за часи незалежності. Про люстрацію в таких умовах не йшлося. Той самий шар суспільства продовжував керувати країною. Якщо перший президент Л. Кравчук намагався робити якісь кроки для демократизації суспільства, наступний президент Л. Кучма пішов в протилежний бік – по шляху централізації влади. Дійшло вже до того, що в Україні почали переслідувати й навіть вбивати журналістів, тиснути на опозиційних політиків за допомогою СБУ, податкових служб. Дійшло навіть до того, що Кучма оголосив референдум, який повинен був надати йому майже диктаторські повноваження. Більше того, такий референдум був не проведений, а фальсифікований, лишалося тільки визнати його результати у Верховній Раді.

Вбивство Гонгадзе й фальсифікація референдуму вивела на Майдан Незалежності у грудні 2000 року десятки тисяч українців.

Політикою я ніколи не займався, та виконувати свій громадянський обов’язок вважав для себе святою справою. Я став членом демократичної партії Собор. Три місяці ми прожили тоді в наметах на Майдані під гаслом «Україна без Кучми». Усунути Кучму від влади не вдалося, але «референдум» не пройшов, і в країні зупинили переслідування журналістів та опозиції.

Це був мій другий «майдан». Перший для мене відбувся в серпні 1991 р. в Москві, коли там відбувся путч. Я розумів, що ситуація вельми критична й доля України зараз вирішується там, у Москві. Я поїхав туди й у складі української сотні захищав Білий дім в ту ніч, на яку був назначений штурм. Натхнення додавало ще й те, що високо над нами майорів, прикріплений до дирижабля, жовто-блакитний прапор.

Третім моїм майданом став «помаранчевий». Частіше його називають «помаранчевою революцією», але ніякої революції тоді не було. Майдан вимусив владу скасувати фальсифіковані результати президентських виборів й провести чесні вибори. Де ж тут революція?

Євромайдан проводився в набагато складніших умовах. Президент Янукович отримав від «слухняної» Верховної Ради ті повноваження, про які мріяв Кучма. На всіх щаблях влади були люди Януковича. Прокуратура, суди, СБУ, армія, міліція – це був потужний фундамент його влади. У можливість перемоги важко було повірити. Але ми перемогли …

На цей раз головними дійовими особами на майдані були вже мої діти, онуки. Я щасливий, що вони розділяють мої моральні принципи.

Ця перемога мала величезні результати. Янукович, черговий «кандидат» у диктатори, втік. Україна отримала дійсно демократичного президента, демократичну Верховну Раду, демократичний уряд, й, головне, визнала демократичний шлях поступу – рух до членства в об’єднанні цивілізованих демократичних держав – Європейському Союзі.

Але Євромайдан має ще одне, мабуть, найважливіше значення: цивілізований світ впевнився, яку загрозу миру, демократії несе усьому світу Путінська Росія.

Тихий океан, наближаємось до острова Хіва Оа – французька полінезія.

"Лелітка" з міжнародним екіпажем: француз Крістіан з французького Грінпісу Larzac, полінезієць Джон з того ж Грінпісу – рибак, мешканець Таїті. 26 серпня 1995 р. вирушаємо з Таїті на атол Мурароа протестувати проти проведення атомних випробувань

Зустріч нового 1995 р. на острові Тенеріфе (Канарські острови) на новозеландській яхті Таїна. З нами Лінн - дружина капітана Хеміша.

Півень на дельфіні - це герб старовинного грецького поселення на узбережжі Дніпро-Бузького лиману. Нам сподобався цей герб, тому що півень трохи нагадує прізвище – Петущак, дельфін – символ нашої яхти. Герб прикрашав "Лелітку" під час подорожі, й зараз він на яхті.